Всем читать! О любви… красивый рассказ Татьяны Тарасовой

Представляю Вам иллюстрированный картами Таро рассказ моего уважаемого коллеги Татьяны Тарасовой, надеюсь, то, что он написан на украинском языке, Вас не отпугнет, для тех, кому читать по-украински трудно, в конце есть русский перевод автора, но оригинально рассказ написан по-украински.

 

_________________________________________

 

Мені наснилося ціле життя і ніби в цьому житті у мене є Жінка.

Вона прилітає з того кінця саду, а я не знаю, хто вона – ельф, принцеса, метелик, чи янгол.

Вона прилітає з жовтим світлом, тому іноді я думаю, що вона – бджолина королева; вона прилітає з фіалковим світлом і я думаю, що вона – відьма. Вона прилітає з синім світлом, дивлюся в її очі і розумію – я ніколи не дізнаюся, хто вона така.

Ми кохаємося і деякий час по тому вона лежить на спині, я дивлюся на її гладкий живіт, а в мозку моєму працює тоталізатор: від того, на скільки часу їй вистачить терпіння, залежить розмір калюжки нашого поту, котра збирається в її пупчику.

От Жінка не витримує, зітхає, повертається на бік. Краплинка поту викочується з пупчика, тече уздовж талії і скрапує на простирадло. Простирадло жадібно всотує. Ясно, мріє перетворитися на лісовий мох.

У моєї Жінки скрізь пульс. Я відчував його на зап’ястках, на її животі, в животі, під коліном, на шиї, під язиком, на скронях, за вухом, у долоні. Моя Жінка жива, як ожина.

 Вона поводиться так, ніби не знає про мій отруйний хвіст. Вперше, коли він зметнувся і засвистів за її спиною, вона озирнулась, зробила цей дивовижний, величний жест…я відчув, як моя отрута втрачає силу. Мені стало страшно і я вирішив більше ніколи не впускати Жінку до свого дому. Але наступного ж синього вечора вона стукала у вікно, била крильцями, плакала і кликала мене на ім’я. І я пустив її.

Багато разів я запинав завісу на дверях, багато разів гасив світильник, – вона голосила біля порога, змушувала глід скидати цвіт і листя, а риб – плавати догори білими черевцями. Колись я знайшов її над ранок у квітці жасмину. Вона спала, п’яна, заплакана, одурманена своїм горем.

Потім я побачив, що вона закута в обладунки і моя отрута не змогла би досягнути серця цієї Жінки.

Ця Жінка щодня питає, чи я її люблю. І ще жодного разу я не відповів їй. Вона сміється і повертається на живіт. Я питаю: «Жінко, чому Ти смієшся?». Тоді мовчить вона. Щоразу боюся, що більше ніколи-ніколи вона не спитає: «Ти мене любиш?» Бо, здається, я матиму відповідь. Але знову мовчу.

Моя Жінка каже: «Ти рудий, гарячий і добрий. Значить, Ти – моє Сонце», – і гладить, гладить мою голову. Мій хвіст бринить у неї за спиною.

Наші діти теж руді і довгокосі.

Вночі вони виходять з-під коріння старої грушки,

злізають із смородинового гілля, вдивляються у нові сузір’я, вдихають запахи диму із сусіднього саду, прислухаються до шарудіння…

Їхні хвости пухнасті, крила прозорі, а очі мають колір води на дні старого кам’яного фонтану. Як і мої.

Авторский перевод на русский язык:

Мне приснилась целая жизнь и словно в этой жизни у меня есть Женщина.

Она прилетает с того конца сада, а я не знаю, кто она – эльф, принцесса, бабочка или ангел.

Она прилетает с желтым светом, так что иногда мне кажется, что она – пчелиная королева. Иногда она прилетает с фиолетовым светом, тогда мне кажется, что она – ведьма. Она прилетает с синим светом, я смотрю ей в глаза и понимаю, что никогда не узнаю, кто она.

Мы любим друг друга и некоторое время после она лежит на спине, я смотрю на ее гладкий живот, а у меня в мозгу работает тотализатор. От того, насколько ей хватит терпения, зависит размер лужицы нашего пота, котрая собирается в ее пупке. Вот Женщина не выдерживает, вздыхает, поворачивается набок. Капля пота выкатывается из пупка, течет вдоль талии и капает на простыню. Простыня жадно впитывает. Ясно, мечтает превратиться в лесной мох.

У моей Женщины везде пульс. Я ощущал его на запястьях, на животе, в животе, под коленями, на шее, под языком, на висках, за ухом, на ладонях. Моя Женщина живая, словно ежевика.

Она ведет себя так, будто не знает о моем ядовитом хвосте. Впервые, когда он взвился и засвистел у нее за спиной, она оглянулась, сделала что-то…такой удивительный, величественный жест…я почувствовал, как мой яд теряет силу. Мне стало страшно, и я решил больше никогда не впускать Женщину в свой дом. Но в следующий же синий вечер она стучала в окно, била крыльями, плакала и звала меня по имени. И я пустил ее снова. Много раз я задергивал шторку на двери, много раз гасил светильник, – она голосила у порога, заставляла боярышник сбрасывать листья и цвет, а рыб – плавать кверху белыми брюшками. Однажды я нашел ее в цветке жасмина. Она спала, пьяная, заплаканная, одурманенная своим горем.

Потом я увидел, что она закована в доспехи и мой яд не может достичь сердца этой Женщины.

Она каждый день спрашивает, люблю ли я ее. Еще ни разу я не ответил ей. Она смеется и поворачивается на живот. Я спрашиваю: «Чему Ты смеешься, Женщина?». Тогда молчит она. Каждый раз боюсь, что вот больше никогда-никогда она не спросит: «Ты меня любишь?», – мне кажется, я знаю, как ответить. Но снова молчу.

Моя Женщина говорит: «Ты рыжий, горячий и добрый. Значит, Ты – мое Солнце», – и гладит, гладит мою голову. Мой хвост звенит у нее за спиной.

Наши дети тоже рыжие и длинноволосые. Ночью они выходят из-под корней старой груши, спускаются с ветвей смородины, всматриваются в новые созвездия, вдыхают запахи дыма из соседнего сада, прислушиваются с шерохам… У них пушистые хвосты, прозрачные крылья, а глаза – цвета воды на дне старого каменного фонтана. Как и мои.

 

Рассказы Прочие колоды, Чужие работы